A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Ташанська об'єднана територіальна громада (Tashanska village united territorial community)
Переяслав-Хмельницький район, Київська область

Горбанівський старостинський округ №2

 

 

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ГОРБАНІВСЬКОГО СТАРОСТИНСЬКОГО ОКРУГУ № 2

(села Горбані та Чопилки)

 

НАЗВА НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ  ГОРБАНІ  ТА ПЕРШІ ПОСЕЛЕННЯ

В «Очерках Переяславщини» за 1800 р. автор А.Стороженко дає пояснення щодо виникнення окремих населених пунктів, зокрема сіл Горбані та Чопилки. А.Стороденко указує, що ці села одержали свої назви від прізвищ перших їх поселенців, тут же називає їх імена.

Так першими поселенцями села Горбані були три брати: Олекса Горбань, Гаврило Горбань, Тимко Горбань, а села Чопилок – Панько Чепила, Іван Чепила.

Л.В.Падалка в своєму документальному творі «Прошлое Полтавской территории, ее заселение» /1914 р./, говорить про те, що остаточна колонізація (під цим терміном він має на увазі заселення Полтавської губернії) відноситься на кінець ХV століття.

Отже, можна думати, що село Горбані виникло 400-500 років тому. Поскільки воно є козачим поселенням (селом), а поява козацтва відноситься до цього періоду.

Автор твору: «Город Золотоноша и его святые храмы» (1897 г.) Н.Сагарда говорячи про історію м. Золотоноша вказує на те, що узбережжя Ворскли, Хоролу Оремі, Удаю Псла, Сули, Золотонощки і Супою ще в ХV ст. являли собою тільки «уходи» – це тимчасові сезонні житла для полювання мисливців і рибалок, які жили на більш спокійній правобережній Україні. Мисливці і рибалки, як правило козаки, які на літо приходили сюди полювати, а взимку відходили в пониззя Дніпра, на правий берег, на постійні житла.

Долина ріки Супою являла собою суцільні зарослі та була багата на всю дичину: качок і гусей, звірів, риб і т.д.

Це і приваблювало сюди козаків і інших людей.

Правобережжя на цей час не раз піддавалось розоренню кримськими татарами. А з послабленням кримської орди із поселенням Литви і Польщі населення Правобережжя України почало пересуватись на лівий берег Дніпра.

Якщо у ХV – ХVІ ст. «уходи» носили невимушений характер, то з часу Люблінської Унії 1569 р. з посиленням ворожнечі Польщі і Литви до Малоросії переселення набирає невимушеного характеру.

На лівому березі Дніпра можна було врятуватися від польсько-литовського гніту.

З цього часу «уходи» почали замінятись постійними хуторами і селами.

Більшість сіл узбережжя ріки Супою в середині ХV ст. в тому числі с. Горбані є козачими поселеннями. З часу виникнення Запоріжської Січі козаки часто підіймалися з пониззя Дніпра у верхів’я ріки, шукаючи вигідних місць для полювання.

Знайшовши багаті природні угіддя, козаки не повертались назад у Січ, залишалися на «уходах» назавжди.

Так виникли козачі села.

Козачим селом є і село Горбані.  

 

НАЗВА НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ ЧОПИЛКИ ТА ПЕРШІ ПОСЕЛЕННЯ

 

В «Очерках Переяславщини» за 1800 р. автор А.Стороженко дає пояснення щодо виникнення окремих населених пунктів, зокрема сіл  Чопилки. А. Стороденко указує, що ці села одержали свої назви від прізвищ перших їх поселенців, тут же називає їх імена.

Так першими поселенцями села Чопилки були два брати:  Панько Чепила, Іван Чепила.

Л.В. Падалка в своєму документальному творі «Прошлое Полтавской территории, ее заселение» / 1914 р. /, говорить про те, що остаточна колонізація (під цим терміном він має на увазі заселення Полтавської губернії) відноситься на кінець ХV століття.

Отже, можна думати, що село Чопилки виникло 400-500 років тому. Поскільки воно є козачим поселенням (селом), а поява козацтва відноситься до цього періоду.

 По переказах людей в селі Чопилки проживав пан Юркевич, землі якого межували з Горбанівською землею. Була в нього молотарка, розкішний маєток з алеями, посипані піском, сад, «сажанка» (невелике джерело), з якої черпали воду всі люди, великий різновид птиці.

На той час сім’ї були великі, і село було велике.

На сьогоднішній день в селі Чопилки прізвища Чепила немає, говорять, що ці сім’ї виїхали на Далекий Схід в 1947 році по вербовці.

 

ГЕОГРАФІЧНЕ РОЗТАШУВАННЯ  НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ  ГОРБАНІ  

 

В Полтавському центральному архіві у записах «ЦЕРКОВНА ХРОНІКА» ст. 786 є така інформація, що в 1912 році відстань від села Горбані до пристані Андруші становила – 39 верст, до постою відділення Хоцьки – 21 верста, відстань до консисторії – 240 верст, до благочинного (проживав у м. Переяслав–Хмельницький) - 24 версти, до станції Кононовка та Московсько – Київсько – Воронежської ЗС – 30 верст.

На сьогоднішній день населений пункт село Горбані розташований на південному сході Переяслав – Хмельницького району, за 39 км. від райцентру. Налівому березі Дніпра, на правому березі річки Супій. Відстань до найближчої ЗС  30 км.

 

ЦЕРКОВНА  ХРОНІКА

В Полтавському центральному архіві у записах «ЦЕРКОВНА ХРОНІКА» ,ст. 786 є така інформація, що в 1912 році в селі Горбані була Успенська церква, дерев’яна, в одному зв’язку з дзвіницею, холодна, збудована 1788 року. Квартира священика складалась з чотирьох кімнат – 890 кубічних аршин, жалування – 300 рублів, жалування псаломщика – 100 рублів. Землі церковної становило – 36 десятин.

Священик – Петро Никифорович Базилевський

Псаломщик – Дмитро Костянтинович Нестеровський

Церковний староста – козак Іакол (Яков) Прохорович Новак

В селі Горбані церква функціонувала  до 1933 року. Потім її приміщення займав склад. В 1956 році церкву розвалили , а на її місці побудували школу, ще деякі будівельні матеріали з церкви пішли на  будівництво школи.

10 лютого 2002 року в селі відкрито молитовний дім в приміщенні дитячого садка від Свято – Успенської церкви. Батюшка – Бобітько Іван Михайлович.14 серпня 2003 року Іван Михайлович перейшов працювати в с. Ташань, а в наше село прислали батюшку Думанського Василя Ярославовича, який по даний час і працює.

Зі спогадів жителів села Чопилки Сисоєнко Василя Пилиповича (06.01.1926 р.н.), Сисоєнко Лідії Антонівни (28.02.1921 р.н.) та Сисоєнко Олени Пилипівни  (17.05.1921 р.н.) церква в селі Чопилки була збудована в 1907 році. Дерев’яна, з металевою огорожею. В 1937 році при радянській владі церкву розкидали, скинули купол. Пізніше вона служила складом для хліба. Поруч з церквою стояла попова хата, яка збереглася  і по даний час. На сьогоднішній день в ній проживає сім’я Коваленків. Деякий період в цьому приміщенні була школа.

 

КІЛЬКІСТЬ НАСЕЛЕННЯ СЕЛА ГОРБАНІ ТА ЧОПИЛКИ,

 ДОМОГОСПОДАРСТВА

 

В списку населених міст «Полтавской губернии» за 1900 р. говориться, що в селі Горбані, яке відноситься до Ташанської волості є зібранням козаків, які проживають в 150 дворах, налічують 143 господарі .Було правда в селі зібрання селян – власників. Сказано в  «списку» на 14 дворів з 14 домогосподарями.

В Полтавському центральному архіві у записах «ЦЕРКОВНА ХРОНІКА»  ст. 786 є така інформація, що в 1912 році всього населення складало: 1419 чоловік, з них: привелігований склад – 48 чоловік, міщани – 19 чоловік, козаки – 1259 чоловік, крестьян – 93 чоловіка.

 

Голодомор

Свідчення очевидців

Село Горбані

Кулічевська (Онопрієнко) Одарка Степанівна,

07.01.1918 року народження

 

Нас у сім’ї було п’ятеро дітей. У 1936 році вийшла заміж, також маю п’ятеро дітей. Двоє померли: Іван та Григорій. Пам’ятаю, як у голод померли мої батьки. Батько на печі, а мати через два дні на полу по теплу у травні. Також померли в голод сестра Галя, брат Іван. Поки мати була при здоров’ю, то варила в той період, щоб вижити, збирали сою та варили суп, полову товкла, качани збирали на полі і також товкли. До хати неодноразово приходили шукати чужі бригади із „щупами” – тобто штирі. Шукали скрізь: і в хаті, і в сараї, знайдене все вивозили. У селі Пологи забрали два мішки, які там сховали, а коли поїхали туди, щоб узять, коли і там поїли і померли, і їм не осталось нічого. Пам’ятаю своїх односельців, які померли. Це Онопрієнко Йовхим та Софія. Було у них дванадцятеро дітей, а залишилося четверо, восьмеро померло від голоду. В сім’ї Онопрієнко Корнія і Катерини було четверо дітей і всі померли.  Пам’ятаю, що Онопрієнко Марії Іванівни (Демченко), по сільському Голубка, батько і мати збирали померлих на воза і звозили в яму, за те їм давали по 1 кг хліба. Ті роки були врожайні, але влада накидала план, усе повивозити. З осени весь хліб забрали, а їли буряки, картоплю, поки була. Люди, особливо діти, ходили по хатах, просили їсти, хоч бурячка. Від активістів продукти ховали на полі, на своїх ділянках, що було. У нас у сім’ї забрали коняку і воза. Забрали квасолю, що була у торбинці в печі, яке сховали у попелі, і те знайшли. Люди поки ще хоч трохи дужали, їли дохлі коні. В більшості були пухлі ноги, полопані, з яких текло. Також забирали із скрині тряпки, які потім продавали. В кого можна було, то купляли крупи і їли потроху. Моя баба осталась жива одна і за продаж тряпок  трохи вижила. Пам’ятаю, як баба мене вивела в сад, остригла, і давай палить, а там вошей багато, вони були і хаті теж. Полином долівку змивали. У нас сусід був бригадиром, то його баба виходила тряпки продавать і варила суп та носила по кухлику їсти. Перед голодом мої батьки хотіли будувати хату, навозили дерева, але під голод розикрали. У нас поминають померлих на кладовищі. Є в селі і церква та хрест в честь померлим від голоду.  На мою думку, що в голоді винувата влада. 

 

 

 Село Горбані

Онопрієнко Ольга Федорівна,

1930 року народження

 

Пам’ятаю, що був голод у 1932-1933 роках і в 1946-1947 роках. Причина голоду були і неврожай, і засуха, також забирала урожай влада. Відбирала все у людей вирощене в полі, в городі. Були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна. Застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти. Можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів, але хоч і приховували, все одно знаходили і забирали. Деякі люди закопували продукти в стріху, хтось закопував. Хто пішов до колгоспу їсти все одно не давали, бо не було чого дати. В людей забирали не лише продукти харчування, а й всі інші речі. Я чула про закон „п’ять колосків”, хто його порушував, того садили в тюрму. У полі не дозволяли збирати залишки врожаю. Поля та комори колгоспні охороняли спеціально призначена людина. Люди не хотіли йти до колгоспу, в більшості це було примусово. До хати приходили не один раз, ходять, поки все не позабирають. Люди почали помирати з голоду, коли їсти не стало чого, влада все позабирала, люди почали помирати з голоду. Малими сиротами ніхто не опікувався, вони помирали з голоду. В голод люди не допомагали один одному, бо не було чим ділитися, тому, що всі голодували і рідня також. Споживали в основному коріння, траву, з акації листя, кору. Ми нічого не купляли, а всі речі, які були в хаті вимінювали. Точних відомостей, скільки померло людей під час голоду в селі не знаю. Ховали людей на кладовищі де попало, де викопали яму. За те, що заховували людей, то давали пайок, якщо щось було. Людей поминають на кладовищі, хто вдома. Згадують і поминають померлих від голоду в церкві., яка є і нашому селі. Також є хрест на кладовищі, встановлений у пам’ять померлим від голоду. Сучасна молодь села знає про голодомор, розповідали і дітям і внукам. В голоді винне керівництво того часу.

Село Чопилки

 

Степанець Надія Яківна,

1926 року народження

 

Пам'ятаю голод 1932-1933 років. Голод був спричинений забиранням владою урожаю. Все вирощене в людей забирали свої люди, їх називали активістами. За донесення про приховання зерна їм була якась винагорода. Активісти складалися з бригади не менше семи чоловік. Вони забирали все, не тільки зерно, а все, що на очі попаде. Забирали навіть стакан зерна, який господарі сховали. Чоловіки, які забирали, ніяких документів не мали. Застосовували за непокору висиланням або арештом, як коли могли навіть побити. Активісти застосовували зброю, люди боялися, не боронилися, віддавали все, що требували. Люди ховали зерно і все інше, але його находили і забирали. Шукали заховані продукти такі люди, як Лихоліт Полікар, Новицький Павло, це ті, що пам'ятаю. Находили навіть у полу, виривали ямку, висипали зерно і замазували, але ті все находили і забирали. Вони ходили із штирями і прохромлювали, так і находили. Хто пішов в колгосп, давали їжу, але її було дуже мало. Активісти їздили на катафалці і складали все на неї. За ними їздив чоловік на другій і забирав померлих. Відвозив на кладовище, викопував одну яму на всіх. Складав всіх і закопував. За це йому платили 1 кг хліба. Про закон „п'ять колосків¢¢ знаю. За колосок зерна могли убити. Малі голодні діти бігли в поле, колоски тільки починали наливатися, а вони їх їли з остюками. За це їх гонили та били. У полі не дозволяли збирати зерно. Якщо хтось і візьме, то його перестрівали, обшукували та забирали. Поля охоронялися та колгоспні комори. У колгосп люди не хотіли іти, але їх змушували. В кого була худоба, забирали в колгосп. Люди худобу ховали: робили халабудку із кукурудзиння і туди ховали, але її знаходили. Яке було порося, ховали в погребі, вирита ямка накрита бур'яном або очеретом. Коли його закололи активісти забрали. Ходили з ранку до ночі бригади і забирали все. Приходили до моєї хати багато разів, спочатку одна бригада, потім друга, а потім третя. З серпня 1932 року почали помирати з голоду. Сиріт забирали в ясла, але вони там теж голодували. Не голодували в селі вертушка, хто був в коморі. Виживали, хто як міг. Люди між собою не ділилися нічим, бо не було нічого. Їли рогіз, комиш, липу. Все це сушили, м'яли та їли. Від родичів допомоги не було ніякої, бо і вони голодували. Їли горобців, галок, хто що впіймає. В місті не можна було купити нічого. Треба було перетнути кордон, там виміняти. Перетинали кордон з Білорусією, там міняли одежу на продукти. Ходили туди пішки. У містах голод був. В Донбасі не так голодували, там працювали на шахтах. Шахтерам видавали пайки і так люди виживали. Людоїдства в нашому селі не було. В нашому селі церква була, але вона розвалилась. Померлим від голоду пам'ятників, хрестів немає. Молодь за голодомор майже нічого не знає. Я вважаю винним у загибелі багатьох людей владу.

 

 

 

 

 НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

 

До 1892 року в селі Горбані приміщення для школи не було, переважна більшість дітей не навчалась. В цьому ж році відбулася сходка селян – козаків села, на які прийнято рішення про будівництво шкільного приміщення коштами громади. В 1983 році було побудовано приміщення для церковно – парафіяльної двокласної школи.. Крім того за кошти громади закуплено підручники та інше навчальне приладдя, парти. В зимовий період селяни по черзі завозили солому для обігріву приміщення.

В приміщенні була одна класна кімната і двокімнатна квартира для вчителя. В Ташанській Волості, до якої входило село Горбані, було зареєстровано – „Горбанівська двокласна церковно -  приходська школа”.

У 1983 – 1984 рр.  у першому класі навчалося 37 учнів, з них: дворянин – 1, жиди – 3, селян – 7, козаки – 26.Першою вчителькою була Катерина Чистейшая, що вивчала з учнями всі предмети, програми, Закон Божий навчав місцевий батюшка - Петро Никифорович Базилевський ( так записано в фотокопії, що надійшла з державного архіву м. Ленінград ). Хоч до 1917 року в селі і була земська школа, то до 4 – х класів  закінчувала її мізерна кількість жителів, бо муштра учителя – попа відбивала всю охоту до навчання. В такій школі навчалися діти до 1920 року.

В 1920 році церковно – приходську школу реорганізовано в початкову школу, в якій здобували учні знання за 4 класи. Хто бажав далі вчитися, відвідували школу в сусідніх селах. Таких було мало, в селі Горбані не було на той час учнів, що мали знання за 10 класів.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в 1945 році початкова школа реорганізована в неповну – середню школу. Умови навчання були жахливі. Спеціального приміщення не було, класні кімнати, а їх було п’ять, поміщалися у трьох селянських хатах, які розміщені одне від другого на далекій відстані. Дітей шкільного віку було більше 250 осіб, заняття проводилось у дві зміни, при ламповому освітленні. 25 дітей шкільного віку зовсім не ходили до школи, за поганих матеріальних умов (не було одягу та взуття).

Виконком сільської ради, правління колгоспу і особливо педагогічний колектив приклали максимум зусиль, наслідки вагомі, було залучено до школи 22 дітей, 3 особи залишилися неграмотними ( до речі вони на сьогоднішній день пенсіонери – шановані люди села ).Директором школи у ті роки був Кубинець І.В., а потім  Г.Демченко. В 1946 році – директор – Педченко М.І.

З 1952 року директор школи – Дерев’янко О.С., вчителі – Г.В.Кузьменко, М.П.Гайко, Н.В.Сидоренко, В.І.Кузьменко. Навчалося 285 учнів в 10-ти класах – комплектах у дві зміни. З кожним роком матеріальний добробут селян ставав кращим, матеріально зростав місцевий колгосп, а тому у 1953 році на спільному засіданні сесії сільської ради, правлінні колгоспу з участю активу села прийнято рішення про будівництво шкільного приміщення за місцевий бюджет       (народна будова). В 1957 році учні вперше сіли за парти у новій школі. В 1967 році так було побудовано шкільну майстерню. Держава подбала про оснащення класних кімнат і майстерні обладнанням. Навчальні кабінети на 90% були забезпечені технічними засобами навчання і іншим навчальним обладнанням. У кожному кабінеті був телевізор, по якому учні дивились навчальні програми, у трьох навчальних класах – кіноапарати. Учні школи першими в районі користувалися безкоштовно підручниками з бібліотечного фонду, для сиріт напівсиріт і малозабезпечених держава і місцевий колгосп виділяли кошти для надання їм матеріальної допомоги. Для всіх учнів організовано безкоштовне харчування, а для учнів, що жили в с. Чопилки – інтернат.

У 80-х роках колгосп побудував типову їдальню, в якій харчувалися безкоштовно учні, провівся капітальний ремонт шкільного приміщення. По всіх показниках школа займала 1-3 місця серед восьмирічних шкіл в районі. В 1988 році Дерев’янко О.С. залишив місце роботи в школі і став пенсіонером.

З 1988 по 1992 рік директором школи працювала Кулічевська Галина Павлівна, після неї педагогічний колектив очолює Чепіга Павло Григорович.

Станом на 1980 рік у селі 8 – ми річна школа. Якщо до революції в селі не було ж жодної людини з середньою освітою, то зараз більшість осіб здобули вищу і середню освіту. Горбанівську школу переведено до ІІІ степеня, створено 9  класів. Працює їдальня. Створено комп’ютерний клас.

До війни в селі Чопилки була 7 – ми річна школа. В кожному класі було по 25-30 учнів. У 1982 році школу закрили    (тобто об’єднали школу  в с. Чопилки та в с. Горбані  в одну). З 1950 року Сисоєнко Лідія Антонівна (вчитель математики) та Сисоєнко Василь Пилипович працювали в місцевій школі.

У 2018 Горбанівську ЗОШ було закрито і діти пішли навчатися у село Ташань, а в селі Горбані діє заклад дошкільної освіти «Калинонька» , який відвідує 10 діток.

 

ДОБРОБУТ

 

В селі є красивий Будинок Культури, який збудований в 1962 році, а в селі Чопилках Клуб, який збудований в 1974 році, але знаходиться в аварійному стані і було вирішено вілдкрити клубну кімнату.

Якщо до 1917 року в селі не було жодного будинку на фундаменті, то зараз майже всі будинки цегляні, покрівля шиферна.

Жителі села на сьогоднішній день працюють в ПП «Євросем», що розташоване на території Ташанської сільської ради .

На території сільської ради ФГ «Калита», відділення зв’язку, два ФАПи, бібліотеки. В БК проводиться дискотека, є більярд, діє художня самодіяльність, яка неодноразово займала призові місця.

На сьогоднішній день повністю видані Державні акти на земельну частку (пай) в кількості 773 шт., їх  власники заключили договори оренди з ПП «Євросем».

Транспортне сполучення з районним центром задовільне.

Добре налаштоване в селах торгівельне обслуговування, діє п’ять торгових точок, є широкий вибір товарів, як продуктовий так і промисловий. Один раз на тиждень діє виїзна торгівля.

Наші діти постійно беруть участь в районних міроприємствах, де неодноразово посідають призові місця. Школярі постійно залучаються до всіх міроприємств, які відбуваються в селі.

 

 

 

ВИДАТНІ ЗЕМЛЯКИ, СЛАВНІ РОДИНИ

 

До більш молодих відомих наших земляків можна віднести  Горєлова Сергія Вікторовича, начальника відділення гнійної хірургії Головного військового клінічного госпіталя Міноборони України, який 6 років рятував солдат, які пройшли Афганістан,  який неодноразово допомагав і нашим землякам, бо для людини найголовніше здоров’я і про якого неодноразово писала преса.

Кролевець Сергій Вікторович, уродженець села Чопилки, власник компанії «Ерідон», «Євросем» .

Більченко Петро Тихонович, який народився 15 липня 1946 року в козацькому селі Горбані на Переяславщині в звичайній селянській родині пише вірші, книги. Одна з відомих його книг „Є така булава!” Булава Богдана Хмельницького і не тільки його...

       Учасників бойових дій в Афганістані -  2 чоловіки

  • Демченко Петро Петрович
  • Колісник Віктор Васильович

Учасників  бойових дій в АТО 6 чоловік, а саме :

  • Онопрієнко Володимир Григорович
  • Коровай Володимир Вікторович
  • Онопрієнко Анатолій Миколайович
  • Давиденко Олександр Васильович
  • Нестеренко Юрій Петрович
  • Більченко Андрій Петрович

 

Як хороше, що на землі

Куточок рідний нас завжди чекає:

Село, що зветься Горбані,

Й дорожчого нічого в нас немає.

I наші предки тут жили

Ростили хліб i волю захищали.

В буремні дні на битви йшли

I ворогів жорстоких розбивали.

Вертались знов, якщо могли,

Якщо навіки вічні в брані полі

Вони не склали голови

Й свого життя за край свій й наші долі.

Село своє ви відстоять

Від ворогів усіх змогли жорстоких.

Та не змогли ви захистить

Від голоду в страшні тридцяті роки.

Так слава всім, хто не дожив,

I вічна пам'ять буде хай в народі.

Хто тут живе, хто буде жить,

Живуть хай в щасті, радості i згоді.

Як хорошо, що на землі

Куточок рідний нас завжди чекає:

Село, що зветься Горбані,

Й дорожчого нічого в нас немає.

 

                             П.Т. Більченко

 

 

 

 

 

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь